26 квітня так і досі не стало чорною, траурною датою в українському календарі. Ніхто в цей день не приспускає прапори, немає і хвилини мовчання по всій країні. Нічого немає. І справжні чорнобильці (не ті, що носять "липові" посвідчення − ці якраз в більшості горя не знають) поневіряються із своїми бідами так, наче це вони організували дикий експеримент і самі ж від нього постраждали. В цьому номері посол ПАР в Україні розповідає, з якою шаною зберігають в його країні пам'ять про героїв визвольної війни 1899−1902, в тому числі і українців. Можна тільки позаздрити такій людяності, такій вірності, такому патріотизму. У нас ставлення до людей залишилося навіть не совковим, а десь на печерному рівні. Ну рвонуло, ну загинули, ну виселили. До зламаних і понівечених десятків тисяч людських життів і доль − байдуже. І в нас може статися так, що скоро молодші покоління знатимуть про Чорнобиль тільки те, що там щось було, хтось поїхав і врятував нас.

Прямо хоч американське кіно з хепіендом знімай. Сумний і трагічний виходить хепіенд. Чорнобиль як чорна діра продовжує втягувати мільярди доларів і гривень, а куди ці гроші діваються − знає лише дуже обмежене коло ділків−чиновників. Кажуть, що у нас є якісь державні програми з чорнобильських проблем. І на їхню реалізацію навіть виділяють з бюджету кошти. Але якось не доводилося чути про вагомі результати здійснення цих програм. Білоруси недавно повідомили, що вже рекультивували 30% зараженої території. Якщо це справді так, то вони зробили велику справу. А у нас більше сподіваються, що з часом Прип'ять з притоками позбирають по Поліссю весь радіоактивний бруд і знесуть його в Київське море−могильник. Як і Чорнобильську трагедію...